Многогранная поэзия Лины Костенко

19 марта 1930 года родилась певица красоты Украины, уточненный критик несовершенства нашего мира, борец за главные человеческие ценности и просто одна из ярчайших звезда плеяды шестидесятников, Лина Костенко.

Источник: www.litopys.com.ua

За 85 лет своей жизни поэтесса пережила многое: войну, взлет карьеры и опалу. Лина Васильевна прошла не одно судебное заседание, где она яростно защищала свободу слова и творчества молодых поэтов и писателей диссидентов. Сегодня она — почетный доктор Львовского и Черновецкого Национального Университета, почетный профессор Киево-Могилянской Академии, лауреат множества престижных премий и успешный автор, чьи произведения переведены на семь языков мира.

В честь дня рождения великой поэтессы редакция Relax предлагает вам насладиться многогранной поэзией Лины Костенко.

Источник: vk.com

«Життя — як вокзал…»

Життя  —  як  вокзал.
Хтось  приїжджає,
хтось  від’їжджає.
Поцілунки  і  рани,
клунки  і  чемодани,
слова  і  фрази  —
все  разом.

Хто  їде  в  м’якому.
Хто  —  у  плацкартному.
Хто  —  в  комбінованому.
Хто  —  в  загратованому.

Квадрати  —  грати,
залізні  рамки,  —
можна  зорями
грати  в  дамки.

А  дехто  —  зайцем.

Зупинки.
Аварії.
Перон.
Гучномовці.
Зали  чекання.
Карти.
Вагони  —  партії.
Вагони  —  службовці.
Вагони  —  аристократи.
Люстра  —
електрична  сестра  орхідей.
Черга.  Буфет.  Каси.

А  не  можна  так,  щоб  для  всіх  людей  —
вагони  першого  класу?

«Ми виїхали в ніч. І це було шаленство…»

Ми  виїхали  в  ніч.  І  це  було  шаленство.
Збиралось  на  грозу.  Ми  виїхали  в  ніч.
Притихлі  явори  стояли  безшелесно.
І  зблиснула  гроза  —  як  вихопила  ніж!
Осліплені  на  мить,  ми  врізалися  в  пітьму.
Машину  повело,  і  ми  згубили  шлях.
Усі  мої  ліси,  удень  такі  привітні,
схрестилися  вночі  із  небом  на  шаблях.
Я  думала  в  ту  мить:  привіт  моїй  гордині.
Ми  виїхали  в  ніч.  Дороги  не  видать.
Було  моє  життя  —  як  ночі  горобині.
Нічого  у  житті  не  вміла  переждать.
О,  як  мені  жилось  і  як  мені  страждалось!
І  як  мені  навіки  взнаки  воно  далось!
А  що  таке  життя?  чи  те,  що  переждалось?
Чи  все-таки  життя  —  це  те,  що  відбулось?

 

Читайте также: Джамала записала песню на стихи Лины Костенко 

«Життя іде і все без коректур…»

Життя  іде  і  все  без  коректур.
І  час  летить,  не  стишує  галопу.
Давно  нема  маркізи  Помпадур,
і  ми  живем  уже  після  потопу.

Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,
в  які  природа  убереться  шати.
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  –  час.
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.

Зробити  щось,  лишити  по  собі,
а  ми,  нічого,  –  пройдемо,  як  тіні,
щоб  тільки  неба  очі  голубі
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.

Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.
Життя  іде  і  все  без  коректур,
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.

Але  не  бійся  прикрого  рядка.
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.

Людині  бійся  душу  ошукать,
бо  в  цьому  схибиш  –  то  уже  навіки.

«Шалені темпи. Час не наша власність…»

Шалені  темпи.  Час  не  наша  власність.
Фантастика  —  не  мріяв  і  Жюль  Верн.
Кипить  у  нас  в  артеріях  сучасність.
Нас  із  металу  виклепав  модерн.

Душа  належить  людству  і  епохам.
Чому  ж  її  так  раптом  потрясли
осінні  яблука,  що  сумно  пахнуть  льохом,
і  руки  матері,  що  яблука  внесли?!

 

«Сіре місто , бетонна маро»

Сіре місто , бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.

В миготінні трасуючих трас,
в гримотінні новітньої ери
я рятуюся тут серед вас,
сталактити моєї печери.

Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.

Хай двигтить і вилискує Змій
в мармуровій мушлі склепіння.
Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.

Чи боліло в Адама ребро,
коли Бог дав жону чоловіку?
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.

Читайте также: Лина Костенко «Записки українського самашедшого»

«Очима ти сказав мені: люблю…»

Очима  ти  сказав  мені:  люблю.
Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен.
Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,
несказане  лишилось  несказанним.

Життя  ішло,  минуло  той  перон.
гукала  тиша  рупором  вокзальним.
Багато  слів  написано  пером.
Несказане  лишилось  несказанним.

Світали  ночі,  вечоріли  дні.
Не  раз  хитнула  доля  терезами.
Слова  як  сонце  сходили  в  мені.
Несказане  лишилось  несказанним.

«Моя любове! Я перед тобою…»

Моя  любове!  Я  перед  тобою.
Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.
Лиш  не  зроби  слухняною  рабою,
не  ошукай  і  крил  не  обітни!
Не  допусти,  щоб  світ  зійшовся  клином,
і  не  приспи,  для  чого  я  живу.
Даруй  мені  над  шляхом  тополиним
важкого  сонця  древню  булаву.
Не  дай  мені  заплутатись  в  дрібницях,
не  розміняй  на  спотички  доріг,
бо  кості  перевернуться  в  гробницях
гірких  і  гордих  прадідів  моїм.
І  в  них  було  кохання,  як  у  мене,
і  від  любові  тьмарився  їм  світ.
І  їх  жінки  хапали  за  стремена,
та  що  поробиш,  —  тільки  до  воріт.
А  там,  а  там…  Жорстокий  клекіт  бою
і  дзвін  мечів  до  третьої  весни…
Моя  любове!  Я  перед  тобою.
Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.

Автор: Ирина Жуковская
[review]